Stay Connected & Follow us

Simply enter your keyword and we will help you find what you need.

What are you looking for?

  —  Медіа   —  Соціолог Руслан Савчинський – про довіру у суспільстві

Соціолог Руслан Савчинський – про довіру у суспільстві

26 Жовтня

У Львові багато галасу наробила акція «Відкритий чек» у рамках Бієнале довіри – протягом дня відвідувачі 32 ресторанів замість суми в чеку могли заплатити стільки, скільки на їхню думку вартує страва і обслуговування. Натомість частина гостей сприйняли акцію довіри як нагоду задешево поїсти. Частина закладів припинила акцію завчасно через збитки і нахабство відвідувачів. Позитивні відгуки були переважно вегетаріанських кафе. Як пише «Радіо свобода», лише 4 із 32 закладів залишилися без збитків. Про природу такої поведінки та довіру у суспільстві Polukr.net поговорив з кандидатом соціологічних наук Русланом Савчинським.

– Що про нашу довіру та суспільство розповідає акція «Відкритий чек»?

– Почну з того, що довіра – це стан, а не одноразовий вияв. Якщо його досягнуто, то він уможливлює та посилює різні інструменти ефективних взаємовідносин. Дію довіри видно в тривалій перспективі. Не у всіх наших громадян є схильність «думати на майбутнє», а отже, не всім очевидні ці позитивні наслідки взаємодовіри у тривалій перспективі.

Акція переважно вдалася у вегетаріанських кафе, які є нішевими, з соціально однорідною аудиторією. Тобто там, куди прийшли постійні клієнти, є спільнота, тривалий зв’язок між більшістю клієнтів і закладом. Однак у закладах, куди завітали випадкові люди без намірів повертатися, відвідувачі скористалися кредитом довіри через власну публічну анонімність, коли індивідуальні репутаційні ризики мінімізуються чи нехтуються. Заклади дали кредит довіри всім гостям. Сталі клієнти не зловживали, бо їм важливі подальші відносини із закладом, а випадковим було байдуже, що про них подумають.

Загалом, у великих містах легше зберігати публічну анонімність, тож «спокуса» скористатись кредитом довіри є більшою, ніж в маленьких населених пунктах. У будь-якій схожій ситуації зʼявляється група опортуністів, яка прагне скористатися ситуацією і витлумачить її виключно з позицій власної вигоди. У кожному суспільстві є користолюбці. Ці люди відносно легко зловживають кредитом довіри, бо не ризикують, що будуть осоромлені соціальним оточенням в тривалій перспективі.

На мою думку, акцію публічно описали не зовсім коректно. Можливо, її взагалі не варто було оголошувати заздалегідь. У масовій свідомості  «акція» – це знижки в супермаркеті. Тобто їй початково надали помилкового сенсу. Тож багато хто й зрозумів, що вона не стільки про довіру, як про можливість мати вигоду чи «халяву».

Руслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Руслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Якщо експеримент проведуть за рік, то результати, мабуть, будуть іншими. Частина клієнтів, які платили менше, можливо, поведуться інакше. У мас-медіа відбулася стигматизація «халявщиків», на них повісили ярлик «жлобства». ЗМІ пояснили, що в «акції» йшлося не про задарма поїсти, а про довіру між закладами і клієнтами. Тож у суспільному дискурсі осуд такої поведінки буде відчутнішим. Хоча, з іншого боку, завжди буде частина тих, хто скористається такою ситуацією. В окремих колах така поведінка навіть може бути приводом для гордості, через «кмітливість», вміння вчасно використати можливість легкої наживи.

Головний висновок – довіра як запорука ефективної взаємодії в суспільстві працює в довгостроковій перспективі. Така стратегія поведінки не програшна, а навпаки сприяє «win-win» наслідкам для всіх учасників. Але її потрібно довго будувати.

– Чому в нашому суспільстві є такий низький рівень довіри і бажання легкої наживи?

– Ми в певному сенсі «суспільство виживання», оскільки громадяни щодня змушені долати низку соціальних, побутових, економічних, ментальних та інших життєвих проблем. Соціальні інститути не завжди гарантують їх ефективне вирішення, інші члени суспільства сприймаються радше як конкуренти у боротьбі за обмежені ресурси, тож розраховувати доводиться виключно на себе і найближчих, переважно родину. Тяглість настанов на недовіру частково зумовлена нашою травматичною історією. В СРСР 70 років діяло КДБ і численні сексоти. Ніхто не міг довіряти навіть сусідові.

У нашому суспільстві дуже низькі показники анонімної довіри до співгромадян, тобто до незнайомців. Соціологічні дослідження фіксують ситуацію, коли люди не довіряють навіть мешканцям свого будинку чи вулиці. Тож, наприклад, створення ОСББ і потреба взаємодії на найнижчому рівні – контекст, що сприятиме поступовій побудові довіри. Без довіри неможливо випрацювати механізми ефективної взаємодії для сталого вирішення побутових проблем у таких будинках. Позитивний досвід співпраці буде стимулювати поводитися по-новому. Люди на конкретних прикладах зрозуміють, що співпрацювати краще.

Людина завжди адаптується до соціального контексту, весь час виробляє доцільнішу та ефективнішу стратегію поведінки в поточній ситуації. Тому зміна ситуації може сприяти поступовим змінам в спільнотах. Але це не стається миттєво, а потребує часу та видимих історій успіху. Вибудова стабільної довіри може зайняти роки праці та позитивних прикладів, якщо не десятиліття.

Руслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Руслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

– Чому, наприклад, скандинавські країни мають високий рівень довіри?

– Вона вже сформована на рівні соціальної культури і традицій. Це вже частина соціального середовища, звичок і правил, норм поведінки, що складалися тривалий час. У цих суспільствах протягом багатьох років соціальні дії, спільноти, організації, рішення, базовані на довірі, «доводили» ефективність. Тому довіра є соціальною нормою.

В Україні ж інший соціальний контекст – середньостатистична дитина з малого бачить більше недовіри. Із пісочниці чи садочка її вчать не залишати речі без нагляду, бо вкрадуть. На рівні підсвідомості прописується стратегія поведінки – «не довіряй». Адже вона ефективна для виживання в суспільстві. Це закарбовується і передається через виховання і досвід з покоління в покоління. Тому зміни в цьому сенсі відбуваються дуже повільно.

– Які ще причини браку довіри серед нас?

– Щоб побачити переваги довіри і наважитись комусь довіряти, важливо вміти критично мислити, бачити причинно-наслідкові зв’язки та факти. У нашому суспільстві радше поширене «міфологічне» мислення, коли рішення, оцінки обґрунтовуються вірою в щось. Наприклад, замість пасків безпеки – іконки. Бачив навіть спеціальні заглушки для автомобільних пасків безпеки. Деякі авто без застебнутих пасків не зрушать, тож вигадали такі заглушки. На них теж іконки. В питанні особистої безпеки в автомобілі люди більше покладаються на віру, а не на очевидний пристрій безпеки. Щось болить – «само мине». Виконувач обовʼязків міністра охорони здоровʼя Уляна Супрун пробує розвінчувати міфи щодо здоровʼя, наводячи факти доказової медицини. Потребуємо критичного мислення для зміни власних усталених поглядів, щоб зрозуміти, чому довіряти краще.

Довіру легше будувати в ситуації стійких, передбачуваних, справедливих правил. Ми ж маємо переважно соціальний досвід обходу та недотримання правил, їх вибірковості, постійної зміни. Ще одна проблема – величезна кількість непотрібних, заплутаних, застарілих і нелогічних правил. Також в нас не довіряють інституціям, які правила встановлюють.

 Руслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Руслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

– Чи закономірною є швидка втрата довіри українців до влади?

– У нас люди часто голосують за особистості. Є партії Порошенка, Тимошенко. Я би сказав, що в ці особистості більше вірять, ніж довіряють їм. Для нас інституції – щось абстрактне, а політики – конкретні. Тому інституції асоціюються з людьми, які їх очолюють. Довіра до інституцій будується через довіру до осіб. І тому, коли конкретні політики, які асоціюються з певними інститутами влади, не виправдовують наданого кредиту довіри, це негативно впливає на довіру і до них, і до інститутів влади. Це помилка, бо інституції – більше, ніж люди, які їх очолюють.

У контексті інституційних реформ проблема в тому, що люди радше вірять, мають завищені очікування. Потім ми розчаровуємося, бо переоцінюємо можливість швидко й революційно змінити структури, які складалися десятиліттями. Окремі люди пробують реформувати громіздкі неповороткі системи, але це відбувається надто повільно, тож за цей час довіра спадає. Це великий виклик для людей, які йдуть у владу з бажанням здійснити зміни. Людина йде в інституцію, щоб змінити її на краще, зробити ефективнішою, але об’єктивно зробити це швидко не може. Така особа отримує велику порцію критики, образливі ярлики, демотивується і йде геть.

У реформуванні інституцій є багато підводних каменів, які громадяни не бачать. 90% айсберга – під водою. Цю роботу не видно і не можливо оцінити зі сторони. А суспільство сприймає усе спрощено – «обіцяв – не виконав».

– Чому в західних сусідів рівень довіри в суспільстві суттєво вищий?

– Інше минуле, інший інституційний досвід, вищий рівень соціальної безпеки, якості життя, інша соціальна культура, інший контекст взаємодії. Наприклад, Польща – моноетнічна і монорелігійна країна. Коли навколо тебе такі, як і ти поляки-католики, то це краща передумова для довіри, ніж коли поруч людина іншого віровизнання, з іншою мовою та з іншого регіону, про який в тебе безліч стереотипів. Як тут довіряти?

– Кому довіряють українці?

– У нас суспільство більш-менш довіряє церкві, армії, волонтерам, громадським організаціям та мас-медіа. Але армія і волонтери – зміни, які настали після Революції гідності.

Майдан – цікавий феномен схильності українців до швидкої самоорганізації в критичних ситуаціях. Ми фактично спостерігали сплеск довіри в певному середовищі, який виник у критичний момент. Люди згрупувалися заради спільної мети. Це обʼєднання активних прошарків населення витворило всередині спільноти міцну довіру. Коли ці люди розʼїхалися по країні після революції, то довіра між ними розсіялася.

На жаль, активісти революції не зуміли обʼєднатися в сильні організації, структури та закріпити єдність. Врешті, люди, які боролися за владу, теж не надто їм у цьому сприяли, якщо не свідомо руйнували зародки таких обʼєднань. Але саме через Майдан почала формуватись довіра до волонтерів і громадських організацій.

Показово, що довіра до волонтерів та армії виникла і зростала через те, що і перші, і другі показали свою ефективність у вирішенні питань безпеки. Зокрема, волонтери та добровольчі батальйони в перші місяці війни на сході показали значно вищу оперативність і ефективність дій, ніж державні інституції.

В ситуації браку соціальної безпеки та недієвих інститутів закономірно, що високими є показники довіри до найближчого родинно-сімейного оточення. Саме через близькі контакти вирішується більшість питань. Це творить паралельні неформальні структури, засновані на персональній довірі, але часто вони є системами побутової корупції, кумівства.

Руслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій ПоліковськийРуслан Савчинський. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

– Яке майбутнє розбудови довіри в українському суспільстві?

– У нас таки відбуваються зміни, які формують окремі потенціали побудови довіри. Їй сприяє децентралізація, коли люди змушені вирішувати свої справи на місцях. З часом щораз більше відповідальності за рішення буде переходити на дедалі нижні рівні. Це актуалізує потребу спільних дій, які є «місцем зародження довіри».

Шкільна реформа передбачає перетворення школи на відкрите середовище з відносинами, побудованими на довірі, тож потенційно наступні покоління дітей матимуть інший соціальний досвід.

Думаю, інші інституції теж будуть поволі змінюватися, як і довіра до них. Наприклад, реформа поліції. Суспільство швидко видало новій поліції кредит довіри. Але потім було часткове повернення до старих традицій, заплямовані кадри та інші погані речі. Проте загалом реформа радше успішна, ніж навпаки. Неефективність наявних інституцій рано чи пізно змусить їх модернізуватись. Це щоразу буде кредит довіри і час, щоб відчути зміни. У короткій перспективі не завжди буде очевидний результат.

Також важливо те, що з’являються приклади в сфері бізнесу, культури, побуту, громадського сектору, коли довіра доводить ефективність. Не знаю, яка критична маса потрібна, аби новий шаблон засвоївся на рівні суспільства. Але треба поширювати позитивні приклади. Бо люди завжди будуть копіювати те, що ефективне.

Розмовляв Ігор Тимоць.

Джерело: Польсько-український портал